Balaklava Blues у гостях tochka.net

15 травня 2019, 12:00

Balaklava Blues - нові герої українського електропоп-руху.

Їх унікальний дует народився під час революції 2014 року на Майдані Незалежності в Києві, де канадський панк-музикант Марк Марчик і український етно-музикознавець Марічка Марчик зустрілися і полюбили один одного.

Balaklava Blues - це музичний проект, побудований на українському фольклорі, з елементами електронної музики. Він розповідає про події на Донбасі. Музика супроводжується документальними кадрами, чорно-білими архівними матеріалами і популярними радянськими карикатурами.

Сирий, агресивний, пристрасний, динамічний, вразливий - Balaklava Blues - це проект, що знаходиться в музичній дискусії з такими музикантами, як Ламар, Die Antwoord і A Tribe Calle Red.

Про них вже пишуть і The New York Times ("CHARISMATIC, HANDSOME, AMBITIOUS") і The Guardian ("Gorgeously sung and passionately played... an evocation of human solidarity").

У середу, 15 травня, о 12:00 прийдуть в гості до tochka.net і дадуть відповідь на всі питання наших читачів.

Balaklava Blues

Balaklava Blues © Олег Батрак, tochka.net

Відповіді 22

Фестиваль "З країни в Україну":

Привіт! Неймовірно раді, що ви знову в Україні! Сподіваємося гарно проводите час! Зараз дивимося всією нашою дружньою фестивальною родиною. Розкажіть, про свої враження про поїздку на Донбас? Які були ваші очікування і що дійсно здивувало?

Марічка: Ми випадково знайшли фестиваль «З країни в Україну» - я просто написала всім своїм знайомим в Фейсбуці про те, що ми з Марком приїжджаємо восени і дуже хотіли б поїхати виступити на Донбасі, будь-де, але це важливо. І відізвались абсолютно незнайомі для нас люди, які проводять фестиваль «З країни в Україну», правда, вони запросили майже кота в мішку, але ми цього дуже хотіли, а їм було цікаво. Вони нас дуже довго чекали в автобусі, бо у нас запізнився літак, всі артисти були на нас злі, але ці люди просто стали для нас сім’єю. Ми провели три дуже зворушливих та душевних дні разом – це було просто неймовірно, коли люди роблять настільки важливу для людей справу, незважаючи ні на що, ти розумієш, що ти в світі не один. Марко: Я точно не очікував, що організатори і музиканти будуть настільки горіти своєю справою. Для нас це було цікавим, ми хотіли поїхати та виступити, але ми не знали, що такою буде вся команда, яка думає про те, як долучити команду в кожному місті і в кожному місті це відбувалось по-інакшому, відповідно до спільноти і молоді, яка там була. Десь було складніше, приходило менше людей, а десь було дуже багато, долучалась молодь і брала це в руки, як дійсно свій фестиваль, було відчуття, що вони це зробили. Марічка: Ніколи не знаєш, як тебе будуть сприймати на фестивалі, це великий ризик і це не так просто. Вони проводять колосальну роботу, створюють осередки серед місцевих людей, у яких серце болить за Україну і настільки приємно їх бачити там на Донбасі. Тобто вони мають стратегічні плани набагато наперед, ніж просто привезти артистів, і це дає надзвичайну надію людям, які там є. Там інші люди, до них мало хто приїжджає, мало хто на них звертає увагу, а для них важливо, щоб до них відносились як до людей, в першу чергу.

Надя:

Хто ваш продюсер?

Марічка: Поки що це Марко :) Але в Україні інше поняття слова «продюсер», а в Америці – це композитор, людина, яка створює музику. Просуванням гурту, створенням образу поки що займаємось ми з Марком, але наразі у нас вже з’явились люди, які, можливо, будуть нашими продюсерами, зараз вони нам дуже допомагають і цікавляться нами, принаймні в Україні. В Канаді у нас нема продюсерів.

Катерина:

Чи будете подаватися в наступному році на нацвібір євробачення?

Так, у нас є такі плани.

Аня Ольтова:

За кого голосували на виборах президента і зо думаєте на рахунок нового «Слугі народа»?

Марічка: Марко не голосував, бо він не є громадянином України. А я і моя старша донька, і моя мама, яка на той час була у нас в гостях – звісно, ми зробили все, щоб піти на голосування і зробити свій вибір. Ми всі дуже добре подумали. Переважна більшість українців за кордоном голосували за Порошенка, є така статистика і це дуже тішить. Але, побачимо, що з цього вийде.

Наталлі:

Привіт, чи були ви колись в Росії?

Марко: Ні. Марічка: Звісно, я була. Мій попередній гурт «Куку-Шанель» і ми двічі на рік їздили в тур по Росії, і на Урал, і в Сибір. Моя музична діяльність була дуже пов’язана з Україною та Росією, як і у більшості артистів України. Але, звісно, як тільки почався Майдан, ми сказали «Ні» і поки війна не закінчиться у нас нема такого бажання, хоча Маркові як людині просто цікаво подивитись, що ж воно за звір такий, побачити на власні очі. Але це точно не зараз, хоча нас запрошували з концертами до Росії. Марко: Але у нас є друзі, які живуть в Росії, це нормальні люди і ми б хотіли з ними побачитись, просто зараз такі складні обставини, що не хочеться підтримувати російський ринок і виступати, але насправді я розумію, що там найбільше потрібен наш проект. Він показує і те, що відбувається з нашої сторони фронту, і нашу культуру, і нашу мову – людям в Росії треба розуміти, що вона існує, бо це все відбувається, тому що люди не вважають, що Україна має право на існування.

Надя О.:

Доброго дня. Марк, чи змогли ви достатньо вивчити українську? Як?

Марко: Ні, у мене постійно є брак слів, але у мене є жінка, яка його заповнює. Марічка: Я інколи думаю, що мені потрібна якась футболка з написом: «Спитай мою жінку» :)

Катя:

А что о вас писали в нью йорк таймс?

Тільки хороше – про нас писали, що ми унікальні, що наша музика неповторна. Це просто можна прочитати в інтернеті. Було декілька видань про нас, одне було в 2016 році, коли у нас вийшов Counting Sheep, у нас брали інтерв’ю. Всі ведучі газети світу про нас вже написали і написали дуже-дуже добре. Був такий момент, коли написали, що у нас дуже цікава вистава, але вона українською мовою – ми дуже з цього сміялися, тому що «але українською мовою» в американському світі подалось, як щось таке негативне, але в цьому вбачається політика Трампа, який зараз позбувається всього неамериканського.

Марина:

Ви виступали на Донбасі? Якщо так, то які у вас враження? Чим запам'ятався виступ?

Марко: Так, виступали і враження класні. Ми виступали в різних рамках, виступали ще в 2014 році – тоді все було більш напружено, інколи ми просто давали співати хлопцям-солдатам. Зараз ми поїхали на до солдат, а поїхали до цивільних людей і є відчуття, що вони дуже хочуть якоїсь культури, якоїсь розмови та уваги, це дуже відчутно, вони були дуже вдячні за те, що ми приїхали і вони хотіли ще більше будь-якої музики, будь-який контакт.

Коля:

Як за кордоном реагують на події на Донбасі?

Марічка: Це саркастично, але насправді на Заході ніяк не висвітлюються події на Донбасі, люди про них не знають і не цікавляться. Цікавиться лише невеличка групка людей, це українці, які приймали і приймають в цьому участь якоюсь волонтерською діяльністю, а більшість людей цим просто не цікавиться, на жаль. Тому ми створили цей проект – щоб людям на Заході розказувати про це, звертати на це увагу. У нас не тільки війна йде, але взагалі ми кльові, у нас стільки всього відбувається чудового і про це ми розповідаємо.

Оля:

Яку музику ви слухаєте?

Абсолютно різну. Зараз, коли ми робимо електронну музику, ми вчимося, для нас це нова сфера і ми багато слухаємо музики в цьому напрямку, те, що зараз популярно в Америці. Слухаємо просто все, як голодні :) Я слухаю і сербський трубачів, і мені шалено подобається африканська поліфонія, і дуже подобається композитор Шнітке – слухаємо все, намагаємось якось надихатися і це все через себе пропустити разом з українським фольклором.

Рая:

Чому обрали саме таку назву для дуету?

Марічка: Якщо коротко, то блюз – це спосіб мислення, спосіб висловлення того, що у тебе наболіло, цей спосіб висловлення утворився в американській культурі, але так само цей спосіб передачі того, що наболіло, є в українському фольклорі. Переважна більшість наших пісень невеселі, веселі пісні знайти дуже важко, це я можу точно сказати. Пісні переважно по те, що болить, і це є блюз насправді, це не відноситься до жанру музики. Марко: Не лише заспівати про те, що наболіло, а і перетворити це на силу – це те, що блюз робить. Люди можуть співати про найгірше, що з ними сталося, але, коли ти це чуєш, ти хочеш танцювати чи сміятися або плакати разом з ними, у тебе відразу є співчуття через музику. Саме таке ми хотіли зробити з українською музикою. А балаклава – це частина блюзу української громади. Проект присвячений подіям на Донбасі і ми просто шукали якийсь символ, який з одного боку буде військовий, а з іншого боку – буде філософським, бо балаклава – це те, що нас ховає, але сховати не може, бо лишаються очі, які передають всі твої почуття, ти не можеш сховатися. Наша музика – це те, від чого не можна сховатись, а не можна сховатись від правди, тому ми її і показуємо.

Коля:

Кто делает вам видео?

Марічка: Над відео працювали двоє людей, це наші друзі – Дмитро Ничипуренко і Роман Любий. Рома для нас монтував матеріал, але цей матеріал знімала дуже велика кількість операторів, для нас було дуже важливо мати такий відеоряд, який розказує про те, про що ми співаємо, про те, що відбувається на Донбасі. Зараз ми плануємо розширювати коло друзів, з якими ми будемо співпрацювати і в п’ятницю у нас в Києві будуть зйомки кліпу.

Коля:

Расскажите в чем отличие шоу-бизнеса в Канаде и Европе от украинского?

Марічка: Марко на цьому знається більше, але є багато суттєвих відмінностей і одна з них, сама найголовніша в тому, що в Канаді взагалі, а не лише в шоу-бізнесі, люди вміють планувати дуже чітко і планувати наперед. Ти плануєш, що буде з твоєю творчістю через 5-10 років, ти плануєш, як до цього дійти і це стається. А те, що я знаю про український шоу-бізнес, що є спонтанність, звісно, вона прекрасна в багатьох своїх проявах і інколи теж дає свої результати. Але через те, що немає планування, на жаль, український шоу-бізнес знаходиться там, де він є зараз. Марко: Я згоден з тим, що сказала Марічка, ця неможливість планувати наперед більше всього шкодить музикантам не самого вищого рівня. Наприклад, нам розповіли, що на концерт Монатика на стадіоні продаж квитків розпочався за рік – оце хороше планування, але це велика зірка. Якщо ми захочемо, наприклад, організувати якийсь концерт в клубі, то це майже неможливо до місяця, щоб про щось домовитись. Всі зайняті іншими справами, або свята, особливо новорічні свята, коли люди не працюють – в Канаді такого не існує, є звичайні вихідні, але немає таких «мертвих сезонів». В Канаду приїжджає дуже багато музикантів з інших країн, тому що там можна запланувати виступи, знайти фінансування і держава це підтримує. А тут це набагато важче для музикантів середнього рівня, тому що вони просто не можуть це запланувати.

Таня:

Как вы относитесь к Юко - они тоже исполняют украинский фольклор в электронной обработке?

Ми дуже цікавимось сучасною українською музикою, ми з Марком намагаємось весь час тримати ніс за курсом. Ми переслуховуємо і передивляємось, чим живе Україна, що нового, якраз ми багато дивились і слухали гурт YUKO, вони використовують фолькові елементи української музики і роблять це дуже цікаво, і дай Боже їм здоров’я, щоб вони продовжували свій цікавий шлях експериментування, ми були б дуже раді з ними познайомитись. Українська музична індустрія зараз дуже-дуже цікава. Ми живемо в Канаді, але ми займаємося українською музикою, так що нам дуже цікаво бути частиною цієї спільноти, навіть віддалено.

Анатолій:

Привіт. Чи розглядаєте ви можливість дуетних проектів з молодим українським артистом? І з ким би хотіли спільний трек зробити?

Класне питання! У нас є свої плани і зараз нам дуже подобається Alyona Alyona – це неймовірна сила, жіноча енергія, це унікальний несподіваний жіночий реп. Ми думали про те, з ким би нам хотілося познайомитись і, можливо, щось зробити – і це Alyona Alyona. Ми навіть вже маємо уявлення, який це має бути музичний трек і як би класно вона в нього вписалася. Це наші мрії, так що, якщо хтось знає Alyona Alyona, передайте їй, що гурт Balaklava Blues про неї мріє :)

Катерина:

Друзі, де будете грати найближчим часом в Україні?

Марко: В серпні ми будемо виступати на фестивалі «Українська пісня» у Львові. А до цього ми будемо у Ворохті в дитячому таборі для дітей-сиріт Донбасу, де ми будемо викладати майстер-класи зі співу, барабанів, фаєр-шоу з нашим барабанщиком-мексиканцем (це наш кум). Ще нас запросили на ГОГОЛЬFEST, так що ми будемо тримати про ці події в курсі на нашому сайті. Якщо хтось хоче влаштувати наш концерт – будь ласка, ми залюбки і ми відкриті!

Олексій:

Ви получаєте задоволення від того що робите? Як саме, Ви оцініюте свою роботу?

Взагалі життя коротке і не варто займатись тим, що тебе не надихає, не варто витрачати час. Тільки те, що тобі дає натхнення, сили та енергію.

Евгений:

НВО сняли сериал о Чернобыле. Если снимут о Майдане, напишите саундтрек?

Марічка: Так. Це просто офігенський серіал, я почала дивитись першу серію, за браком часу ще не додивилась, але це просто шалена якість і просто бравісимо в усьому! Пречудове кіно і якщо буде таке саме про Майдан (хоча насправді неважливо, про що) – ми будемо залюбки писати саундтреки, я взагалі вважаю, що наша музика дуже кінематографічна.

Ирина:

Любимое место в Киеве?

Марко: Я люблю все про Київ, але насправді я не дуже знаю місто, бо кожен раз, коли я був в Києві, я був тільки на Майдані. Я люблю Маямі, там, де Марічка виросла (Марічка: я уточнюю, що це Ленінградська площа, там певний наркоматський куточок називається Маямі :) Я не виріс в Україні, але мені цікаві спальні райони – архітектура і всі люди, які там живуть, вони різні, на жаль, це справжнє відображення України. Мені дуже подобається Лівий берег – просто гуляти і дивитись, що відбувається, хто де іде, як всі вдягнуті, про що говорять, це для мене дуже цікаве.

Ирина:

Самый запоминающийся концерт на котором удалось побывать и где?

Марічка: Я чомусь одразу пригадала концерт The Rolling Stones в Канаді, на який ми випадково потрапили. Я ніколи не бачила сцену такого розміру, вона була як корабель – протягом пісні Мік Джаггер біжить з одного кінця сцени на інший і на це уходить просто половина пісні. Таких масштабів я в Україні ніколи не бачила, вони просто неймовірні. І це був безплатний концерт для людей на фестивалі – будь ласка, приходь та дивись і це також було вражаюче. Марко: Мені дуже сподобався фестиваль Yellowknife в північній частині Канади, на якому ми виступали, там був один канадський гурт, який нам подобається – це діджеї, які мішають аборигенську традиційну музику з дабстепом, з хіп-хопом, вони якраз нас дуже надихнули на наш проект Balaklava Blues. Це концерт на березі озера, там дуже красиво, але це місце, де більшість мешканців – інуіти, тобто аборигени. І коли вони виступили для своїх, це було дуже зворушливо, ти розумієш, що це нація, яку просто масово знищили. Марічка: Аборигенів на Американському континенті винищували дуже довго і їх лишилось дуже мало, зараз на них намагаються звертати багато уваги на рівні держави і є дуже мало міст, де живуть саме аборигени, вони дійсно мало кого до себе підпускають. Але, коли ти бачиш, як вони живуть, через це все знущання, яке тривало сотнями років – вони живуть, як українці. По-перше, у них дуже сильний алкоголізм через їх непросте життя, тому що їх винищували. Вони також саджають городики біля своїх хат і у них дуже схожа музика, іноді нам кажуть, що у нас аборигенський спів, тому що дуже схожий тембр відкритого голосу.

Ярослав:

Как вы начали работать с Белорусским Свободным театром? Расскажите о спектакле Counting Sheep. Какие планы - заниматься театром или музыкой?

Марічка: З Білоруським вільним театром ми мріяли познайомитись дуже давно, тобто у нас вже була вистава Counting Sheep про Революцію, яку ми поставили з Марком в Канаді в 2015 році і ми дуже хотіли з ними співпрацювати, але не знали, яким чином нам познайомитись, нам навіть здавалось, що це нереально. Але згодом вистава стала дуже популярна, здобула дуже багато премій, об’їздила півсвіту, ми працювали з іншими режисерами і з часом сталась така щаслива випадковість або не випадковість – наші продюсери вирішили познайомити нас з керівниками театру, щоб працювати разом. Ми з ними спілкувались по скайпу і перше, що вони нам сказали і попередили: дуже добре подумати, чи хочемо ми з ними співпрацювати, бо вони дуже складні і з ними не люблять співпрацювати. На що ми відповіли: «Ви ще не знаєте, як з нами складно співпрацювати». Тому з першої секунди знайомства ми зрозуміли, що це та пара, з якою у нас стануться творчі та дружні відносини і згодом так і сталося. Але насправді з ними не було складно працювати взагалі. Складно працювати, якщо ти сам не переживав подібні події, а у них якраз є така історія з протестом, вони пройшли і тюрму, і біженство, з Лондону вони не можуть повернутись до рідної Білорусі і вони так само вирішили присвятити життя Білорусі, живучі за кордоном. Як і ми присвячуємо Україні свою творчість, знаходячись за кордоном. І саме вони вирішили створити іншу виставу про нас з Марком, про нашу історію – і ми її зробили, вона з надзвичайним успіхом пройшла в Лондоні. 60 вистав – це неймовірна кількість, ми три місяці ставили цю виставу і побачимо, яка буде її подальша доля. Марко: Ми ніколи не планували займатись театром, у нас просто була своя історія, яку ми хотіли передати, ми взагалі хотіли передати канадцям про те, що таке Майдан з емоційної точки зору. Тобто не якісь факти, що відбулось, а як відчувалось там бути. Спочатку ми хотіли передати це просто музикою, але зрозуміли, що це дуже складно – музика дуже допомагає донести якісь емоції, але нам треба було створити цю несподіваність, всі відчуття. Ми вирішили, що зробимо це в рамках театру. У нас багато планів на співпрацю саме з музичного боку, можливо це будуть фільми або театри. Зараз ми не розділяємо театр та музику так, як розділяли колись, тобто є елементи театру в музиці і є елементи музики в театрі. Так і має бути, виходить така цікава форма перформансу.

Наталя:

Привіт! Читала десь вже про ваш проект та історію. Розкажіть про історію знайомства, дуже цікаво

Марічка: Привіт, Наталя! Я завжди кажу, що історія нашого знайомства насправді дуже кіношна і про це, про те, як ми познайомились і що з цього вийшло далі, навіть вже існує вистава в Лондоні, вона називається Counting Sheep. Але, якщо коротко, то ми познайомились під час Революції і всі кажуть «Ой, як романтично!», але насправді нічого романтичного там не було, принаймні спочатку так точно нам було не до романтики. Ми просто цікавились людьми, їх історіями, ми спілкувались і таким чином знайшли дуже багато спільного, що нас турбує, тобто такі душевні вподобання і тільки пізніше ми роздивились один в одному чоловіка та жінку. Марко: Насправді кажуть, що на Майдані ми 10 років прожили в рамках одного місяця. І в персональних стосунках у нас так теж було – всі запитання, все, що відкривається про людину за 10 років знайомства, все важливе ми вияснили протягом одного місяця. І тільки потім ми почали розкривати всі ці речі, які ти зазвичай питаєш на першому побаченні, наприклад: «Яку музику ти слухаєш?», «Котики чи собачки?» - це все сталось для нас пізніше.

Коментарі

символів 999

Balaklava Blues у гостях tochka.net

Відповіді 22

Коментарі

Радіо

Новини партнерів